Цикл тренінгів "Запобігання та протидія насильству над дітьми"

 30 листопада 2021 року практичними психологами НВК №26 Задрієнко М.В. та Федоровою А.В. було проведено цикл тренінгів з дітьми та педагогами. Результати роботи можна переглянути за посиланням.Відео

Основні правила створення безпечного простору

 Ці поради не є константою, але багато корисного можна взяти.

Участь у баркемпі "16 днів проти насильства"

 Іноді просто вислухати - це вже врятувати. Наша заява про готовність вислухати та допомогти жертвам агресії чи тим, хто її боїться.

Зацікавити учнів у своїй дисципліні: місія здійсненна!

 Навчальна діяльність, яка використовується традиційно, — це лекції, дискусії в усьому класі та читання. Щоб зробити свої навчальні дисципліни більш зосередженими на навчанні та більш потужними, вчителям потрібно буде визначити та використати навчальні техніки, які включають усі три компоненти активного навчання (досвід, дослідження навчального процесу, надання додаткових джерел інформації).

• Найбільше, що може зробити більшість вчителів, — це дати учням більше досвіду, пов’язаного з предметом курсу, на виконання і спостереження. Реальний досвід є найпотужнішим інструментом. Але коли його неможливо надати, непрямі та сторонні форми дій і спостереження все ще дуже цінні.

• Другий важливий аспект, на який слід звернути увагу, це забезпечення того, щоб учні мали можливість для роздумів над навчальним процесом. Окрім того, щоб думати й писати по темі самого предмету, учні також потребують можливості поміркувати над самим процесом. Для цього можна впровадити щомісячні листи рефлексії над пройденим шляхом.

• Учням завжди знадобляться способи отримання інформації та ідей, що стосуються предмета курсу, і їм завжди будуть цінні лекції та вторинні джерела як основа для вивчення певної теми. Але ми можемо полегшити весь процес розробки навчальної дисципліни, якщо зможемо внести дві зміни в сторону активного навчання. Якщо ми зможемо знайти способи перенести початкове ознайомлення учнів із змістом на позакласний час, це звільнить час для насиченого навчального досвіду. А нам необхідно продовжувати пошук шляхів знайомства учнів з авторами та первинними даними. Це надасть учням прямий контакт на їхніх курсах з інформацією та ідеями, які ми хотіли б, щоб вони могли обробити після закінчення курсу.

Останній крок на цьому початковому етапі процесу розробки курсу полягає в тому, щоб переконатися, що основні компоненти активного навчання інтегровані. Це забезпечить довгострокову увагу та зацікавленість наших учнів впродовж всього курсу вивчення навчальної дисципліни.

За матеріалами сайту Prosteer. Про розвиток

Арт-терапія для дорослих (За матеріалами сайту НУШ)

 Арт-терапія звично використовується в закладах освіти для роботи з дітьми, а от про те, що це гарний наповнювач ресурсів для дорослих мало хто знає. Пропоную переглянути наступні матеріали.

У енергетичному полі вчителя перебувають багато й дітей, і дорослих, тому від його наповненості залежить співпраця всіх учасників освітнього процесу. Роботу педагога супроводжує постійний стрес, тож уміння керувати своїми емоціями та ресурсністю – надважливе.

“Найбільші нарікання, які я чую від учителів, стосуються перевтоми та стану тривожності. І так, психолог може сконцентруватися на тому, щоби прибрати симптоми, але тоді дуже висока вірогідність швидкого їхнього повернення. Тож працювати потрібно з причиною, а вона не так часто лежить на поверхні, її ще потрібно знайти”, – каже Ніла Ярко.

Важливо мати можливість повноцінно харчуватися, отримувати вітаміни, не забувати про рухову активність і якісний сон, а також – про відпочинок, коли є час на те, аби абстрагуватися від робочих питань, отримати задоволення від того, що подобається й що дійсно хочеться робити в певний момент.

“Цьому сприяють різноманітні вправи, які залучають різні органи чуття – зір, слух, доторки, смаки тощо. Арттерапію, на відміну від низки інших психологічних методик, можна використовувати для вирішення двох питань одночасно, – пояснює психологиня. – З одного боку, вона дає змогу виявити сховані причини емоційного виснаження, тривожності й інших психологічних проблем. З іншого – її можна використовувати як відновлювальний ресурс під наглядом фахівця або й самостійно”.

ЩО ТАКЕ АРТТЕРАПІЯ

Арттерапія – це різновид психоемоційної корекції, що базується на використанні прийомів різних мистецтв та творчості. За словами Ніли Ярко, зазвичай, коли людина приходить до психолога чи психотерапевта, їй пропонують довгу емоційно напружену розмову. Але не кожен готовий відверто розмовляти з незнайомцем (психотерапевтом). Тоді замість вербальної мови використовують мову мистецтва, пропонуючи вдатися до створення артоб’єктів. Те, що в результаті виходить у людини, є дуже показовим як для фахівця, так і для неї самої.

“Тобто ми не говоримо тільки про малювання, хоча це перше, з чим асоціюється арттерапія. Сюди можемо відносити й ліплення з глини та інших матеріалів, і малювання на піску, і шиття та вишивання, і спів, і танці. Навіть фотографування та знімання відео можна розглядати як елементи терапії.

Усе це дає людині змогу відкинути, хоча би тимчасово, робочі моменти й поринути у світ своїх емоцій. З одного боку, висловити ті, якими вона охоплена в цей момент, навіть якщо вони негативні. З іншого – врівноважити їх новими, отриманими під час творчості”, – каже Ніла.

Як правило, заняття з арттерапії проводять за участі фахівця-психолога, обізнаного в методиці. Він не лише задає напрям роботи групи чи індивідуально, але й відслідковує й аналізує мову тіла тих, хто працюють. Проте деякі вправи можна виконувати й самостійно й навіть використовувати для занять із дітьми.

“Варто пам’ятати, що робота над відновленням ресурсу має бути систематичною та планомірною, – наголошує арттерапевтка.

Кожен обирає для себе ті вправи, які найбільше відповідають потребам і дають можливість швидко відновитися. Якщо ви працюєте самостійно, без залучення спеціаліста, то просто починайте пробувати, й обов’язково віднайдете свою чарівну вправу, яка буде відновлювати ваш ресурс швидко й ефективно”.

Фото: Pixabay

ВПРАВИ

Намалюй своє ім’я

Вправа для групової терапії (можна використовувати для роботи з ресурсністю класу).

“З цієї вправи ми, як правило, починаємо знайомство та налаштовуємо учасників на роботу”, – пояснює Ніла Ярко.

Насамперед, кожному учаснику пропонують назвати своє ім’я та сказати одну фразу про себе – будь-що, що не стосується роботи чи навчання. Далі учасники мають намалювати свої імена на папері з використанням кольорів (як правило, від 3 до 5, хоча кількість кольорів можна й не обмежувати).

Далі – кожен має пояснити, що відбувається в нього на малюнку, чому обраний той чи інший колір тощо.

“Дехто пише ім’я маленькими літерами та в самому куточку. Дехто розмальовує цілу сторінку. У когось літери з нахилом, у когось рядок іде вверх чи вниз. Хтось пише чорним, а комусь мало тих п’яти запропонованих кольорів. Десь є квіточки чи геометричні узори. Насправді все це може дуже багато сказати фахівцю-психотерапевту.

Проте коли ми працюємо з групою учителів, то не маємо завдання аналізувати проблеми кожного. Тож спостерігаємо за реакцією. Мушу сказати, зазвичай що в групі під час обговорення починається суттєвий емоційний підйом, адже в цей момент у кожного починається самопізнання”.

“Намалюй коло”

“Цю вправу рекомендується виконувати щодня самостійно, бажано під вечір, коли робочі справи вже завершено, а домашні ще не розпочаті. Вона допомагає переключити увагу, підняти настрій та трошки відпочити”.

Візьміть аркуш паперу й накресліть на ньому велике коло. Далі – просто малюйте. Малювати можна будь-що, що спадає на думку. Або навпаки – те, що малюється без залучення свідомості. Використовувати для малювання можна будь-які матеріали – олівці, фарби, ручки тощо. Колір також не має значення.

Рекомендується виконувати цю вправу впродовж хоча би 10 хвилин. Ви можете поставити собі будильник, щоби не відволікатися на споглядання годинника.

Ця вправа допомагає відпочити нашим розуму та психіці, заспокоїтися та переключитися, а також (за регулярного виконання) зменшує відчуття тривожності.

“Солодкі спогади”

авторка цієї та двох наступних вправ – Вікторія Назаревич

Цю техніку можна використовувати як для відновлення свого ресурсу, так і для занять у класі з дітьми.

“Наші спогади – це безцінний дар. Ми пам’ятаємо емоційно яскраві для нас моменти. Але наша психіка працює так, що негативні моменти ми згадуємо швидше й більш яскраво. Тоді як приємні хвилини “дістаємо” з пам’яті довше і трошки складніше”.

Для виконання вправи визначте проміжок часу і згадайте позитивні моменти, які відбулися в цей період. Запишіть список на аркуші (одним словом, тезою – як завгодно, але щоби ви розуміли, про що йдеться). Не треба насильства над собою – записуйте те, що приходить на думку, але воно обов’язково має бути приємним для вас.

Візьміть інший аркуш і намалюйте ці спогади у вигляді солодощів. Вони можуть лежати у вазі, на тарілці чи столі або бути “розкиданими” по паперу – як забажаєте й “побачите”. Якщо ви проводите цю вправу в групі, можна обговорити малюнки і спогади.

Солодощі, які з’являться на вашому малюнку, – це ваші ресурсні фрази. Ця техніка має пролонговану дію. Картинку можна з часом домальовувати, заповнювати новими чи згаданими спогадами.

Вправу варто виконувати для боротьби з тривожністю, відпочинку та наповнення свого емоційного ресурсу.

“Подушка безпеки”

Це вправа для знімання тривожності.

“Ми звикли тривожитися. І від поганих моментів, і від хороших, і навіть від самої тривоги ми також тривожимося. І коли ми ловимо себе на цьому почутті, варто переспрямувати наш ресурс на позитив”.

Візьміть аркуш паперу й намалюйте на ньому ваші “подушки безпеки”. Наприклад, у вас є власне помешкання, і це – ваша подушка безпеки. У вас є робота, машина, рахунок, друзі, кохані – малюйте ще подушки. Вони можуть поєднуватися між собою або бути намальованими окремо.

Кожна подушка – це те, що вас підтримує. Їх може бути скільки завгодно – стільки, скільки ви зможете згадати.

Але намалювати їх потрібно так, щоби на кожній ви могли уявити зверху себе. Тож розташуйте аркуш максимально комфортно для вас. Кожну подушку треба підписати (щоби ви не забули, що малося на увазі), їх можна розмалювати в різні кольори.

Під час роботи намагайтеся відслідковувати ваші емоції: чому ви вибрали саме такий колір? яка кількість ваших подушок? чому вони розташовані саме так?

Цей малюнок нагадує нам, що, окрім тривожності, у нас є безліч інших моментів, які підтримують нас і дарують позитивні емоції. А за потреби – зможуть допомогти.

“Багаж щастя”

Уявіть, що за плечима у вас є сумочка чи рюкзачок, у якому лежить усе, щоби відчувати себе щасливим/-ою. Вам треба виписати ті речі та відчуття, які лежать у вашій торбинці. Дайте собі відповіді на запитання:

• що лежить там?
• хто збирав цей багаж?
• що в ньому ваше?
• що там не ваше?
• може, від чогось треба відмовитися чи, навпаки, щось додати?
• наскільки вам легко чи важко нести цей багаж?

Після того, як ви відповісте на ці запитання, намалюйте те, що лежить у вас у рюкзачку. Й обов’язково треба відслідкувати свій стан у момент, коли ви не лише думаєте над тим, що лежить у вашій торбинці, а коли бачите всі ці речі намальованими на папері. Вам, напевно, захочеться щось додати або від чогось відмовитися. Зробіть це.

Анна Степанова-Камиш, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – Pexels, Pixabay

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора

Як говорити з дитиною, щоб вона розповіла вам про насильство

 В рамках акції 16 днів проти насильства прийнято говорити про тонкощі розмови дорослого  з дитиною. Діти, які страждають від насильства часто замкнені в собі, похмурі. Вони знаходяться в стані постійного стресу і їм важко говорити про те, що їх турбує. Дитина може говорити з тим, кому довіряє, зі значимим для неї дорослим.

Фахівці веб-порталу "Нова українська школа" підготували цікавий цікавий лонгрід щодо того, як чинити, коли дитина розповіла про насильство. Це важка тема, тому тут треба бути готовим, щоб остаточно не налякати дитину, а навчити адекватно протистояти проявам насильства та будь-яких проявів агресії. Отож, запрошую ознайомитись із статтею цього веб-порталу. Передруковою спеціально для вас.

17,6% українських дітей готові зустрітися з онлайн-незнайомцями в реальному житті, а за останній рік 1 із 4 дітей (23,5%) зіткнулися бодай із однією з форм сексуального насильства онлайн. 44,8% дітей не розповіли нікому, що зіткнулися з насильством в інтернеті. А 77,6% тих, хто поділилися історією, розповіли друзям і подругам, а не дорослим.

В Європі жертвою сексуального насильства стає кожна п’ята дитина. У 70-85% випадків насильник – людина, яку дитина знає та якій довіряє.

Через ці дані експертки з формування навичок безпечної поведінки Українського фонду “Благополуччя дітей” і кандидатки психологічних і педагогічних наук Тетяна Цюман і Олена Нагула створили курс “Убезпечені дорослі = у безпеці діти” в межах школи безпеки “ТЯМ”.

“Нова українська школа” зробила конспект із відео. Цей текст стане в пригоді батькам, учителям і психологам, які хочуть стати компетентними та впевненими в роботі з темою профілактики сексуального насильства.

Далі – пряма мова.

ЧИ ВАРТО ГОВОРИТИ ПРО НАСИЛЬСТВО

Від наших думок і почуттів залежить, наскільки професійно ми відреагуємо й будемо поводитися з дитиною, наскільки уважно вона буде нас слухати і сприймати те, що ми хочемо їй донести.

Коли заняття з дітьми вам вдаються найкраще? Найвірогідніше, коли ви “купаєтеся” в темі, коли вона вам повністю зрозуміла, ви добре в ній орієнтуєтеся, а тому готові обговорювати найрізноманітніші нюанси, відповідати на будь-які гострі запитання, без внутрішнього дискомфорту реагувати на виклики аудиторії. Адже тема може спричинити змішані почуття.

Докладну інформацію про сексуальне насильство і форми роботи з ним можна знайти в методичних посібниках: “Навчіть дитину захищатися” (для роботи з дошкільнятами та дітьми молодшого шкільного віку), “Формування навичок безпечної поведінки дітей. Частина 1. Вчимо дитину захищатися” (для дітей 10-13 років), “Частина 2 “Я вмію себе захистити” (для роботи з дітьми 14-18 років).

Важливо усвідомити, що бути в безпеці означає почуватися комфортно. Комфорт буває фізичний, психологічний і соціальний.

• Фізичний комфорт відіграє особливу роль, адже загрози, з якими може зіткнутися дитина, завдають шкоду здоров’ю, загрожують тілесній цілісності й часом спричиняють соматичні проблеми.
• Під психологічним комфортом ми розуміємо почуття впевненості та захищеності від потенційних ризиків.
• Соціальний комфорт – це відсутність небезпечних особистих контактів, підтримка та захист у середовищі.

Важливою складовою психологічної формули безпеки є також аналіз ризиків. Це – здатність досліджувати та вивчати загрозливі життєві ситуації, оцінювати свою вразливість та брак необхідного захисту. Водночас аналіз ризиків – це просто вивчення реального світу.

ЯК ГОВОРИТИ З ДІТЬМИ ПРО БЕЗПЕКУ, А НЕ ПРО НАСИЛЬСТВО

Уявімо: ми приходимо до дітей і починаємо розмову про сексуальне насильство. Хтось буде посміхатися, жартувати, хтось казатиме: “Це сталося з іншими, а я тут до чого?”. І діти матимуть рацію. Сексуальна поведінка, інформація про сексуальне спілкування – це інтимні теми, і час для такої розмови кожен обирає сам. Вони мають глибокий прихований зміст – і наша психіка шукає захисту: гумор, ігнорування, заперечення. Є ризик, що діти нас не почують.

Для успішної просвітницької роботи в темі запобігання сексуальному насильству не варто говорити з дітьми про сексуальне насильство, залякувати статистикою і страшними ситуаціями з життя. Натомість потрібно говорити про безпеку, формувати відповідальну культуру й навички безпечної поведінки.

Подумайте і вирішіть, з якими барвами думок і емоцій ви підете до дітей. І якщо ви обираєте говорити з дітьми про безпеку, ми поділимося нашими лайфхаками:

1. Спокій і впевненість дорослих – ресурс для дитини. Основа розмови з дитиною про безпеку – це ваша здатність зберегти свій емоційний фон і психологічний ресурс Пам’ятайте: ми не просто ретранслятори інформації, а дорослі, яких дитина може обрати, щоби повідомити про сокровенне.
2. Будьте дорослими, поруч з якими безпечно. Наповнюйте зустрічі з дітьми довірою. Ви не навчаєте й не нав’язуєте, а пропонуєте важливі теми для обговорення. Менше говоріть і більше слухайте. Діти вловлюють найменші коливання настрою дорослих і намагаються захиститися так, як вони це розуміють. Подбайте, щоби приводів для захисту було якомога менше, давайте інформацію дозовано, спостерігайте за емоціями дітей, фіксуйте їхні переживання.
3. Приготуйтеся до запитань. Вони можуть бути різними: складними, смішними, цікавими. Кожне запитання – це спосіб не лише привернути до себе увагу, а й намагання з допомогою дорослих зрозуміти важливі речі. Саме створений вами комфорт допомагає дитині запитувати, а не просто споживати інформацію без роздумів, сумнівів чи заперечень.
4. Давайте дітям більше простору для роздумів і пізнання своєї безпеки. Не намагайтеся переконати, як правильно, ставте запитання, пропонуйте поміркувати вголос, висловити свою думку, обґрунтувати її прикладами зі свого досвіду чи інших джерел. Це сприятиме розвитку критичного мислення дітей. І ніколи не замовчуйте відповідь, не робіть вигляд, що не почули, не переводьте розмову в іншу площину.
5. Будьте тактовними. Це – особливий прояв уваги до співрозмовника. Так, ви своїм прикладом допоможете дітям зрозуміти, як поважати психологічні кордони іншої людини та як підтримувати соціальний комфорт.
6. Будьте впевненими. Під час відвертого спілкування дитина, найімовірніше, почуватиметься розгубленою, критично налаштованою, а тому може чинити опір. Пам’ятайте: ви – доросла людина, вам притаманний здоровий глузд. Натомість дітям – імпульсивність, щирість у вираженні емоцій, а іноді показова самовпевненість. Впоратися допоможуть заздалегідь обговорені та осмислені правила взаємодії та ваша впевнена підтримка.
7. Створюйте атмосферу поваги та захищеності. Не поспішайте, час – це також ресурс, якого потребують діти. Стежте, як вони реагують на завдання, які виконують, і теми, що обговорюють. Дозвольте їм і собі “купатися” в темі. Адже ви аналізуєте чутливі й важливі запитання. Дехто вперше про них чує, дехто соромиться.
8. Будьте готові, що хтось захоче поділитися з вами особистим і довірити свій секрет.

ЩО РОБИТИ, ЯКЩО ДИТИНА ДОВІРЯЄ ВАМ СВІЙ СЕКРЕТ

Беручись за просвітницьку роботу з попередження сексуального насильства над дітьми, перевірте свою готовність за 4 позиціями:

• дізнайтеся про політику захисту та безпеки в закладі, де ви працюєте;
• знайдіть і тримайте в близькому доступі телефони всіх гарячих ліній, аби отримати консультацію чи допомогу, а також – номери телефонів дільничного поліцейського, служби в справах дітей, ювенальної превенції, соціальної служби;
• будьте готові поговорити з дитиною;
• будьте готові реагувати на випадок сексуального насильства, потурбуйтеся про безпеку та захист дитини, повідомте про випадок або підозру в компетентні органи.

Уявімо ситуацію: до вас після занять підійшла дитина й поділилася ситуацією, що з нею сталася. Як діяти й реагувати?

1. Покажіть, як вам важливо почути розповідь дитини. Пам’ятайте, що дитині в будь-якому віці важко розповісти про насильство, а більшість не знають, як говорити про сексуальне насильство.

Дорослий міф: чим старша дитина, тим простіше їй розповідати, що з нею відбувається. Це не так. А кривдник зазвичай неодноразово повторює, що все потрібно зберігати в таємниці, а якщо дитина розповість, станеться щось погане. Тому відповідальне, професійне та безпечне реагування – це на 100% прийняти слова дитини. Якщо у вас немає можливості поговорити відразу, домовтеся, де й коли ви вислухаєте дитину. Головне – запевнити, що вам важливо почути її розповідь.

2. Переконайте дитину, що ви їй вірите, навіть якщо розповідь сумбурна, нелогічна й, на перший погляд, не стосується сексуального насильства. Дайте дитині зрозуміти, що серйозно сприймаєте її слова.

Ми маємо пам’ятати: кривдники маніпулюють своїми жертвами і змушують думати, що ніхто їм не повірить. Їхня влада над дітьми може тривати роками, а життя дитини нагадуватиме так звану емоційну гойдалку: від розпачу до забуття, від страху до задоволення, від гніву на себе до симпатії до кривдника. Будьте тактовними й делікатними, не ставте безліч запитань, не розпитуйте заради цікавості.

Ще один дорослий міф: дитину треба обов’язково пожаліти, пригорнути та пообіцяти, що все буде добре. Насправді краще сказати: “Я тобі вірю! Дякую за довіру до мене й за те, що розповідаєш мені правду. Ти дуже хоробра/-ий і все робиш правильно. Мені шкода, що з тобою це сталося”.

3. Не обіцяйте швидко розв’язати проблему. У пересічних ситуаціях - наприклад, коли дитина жаліється, що її образили, - ми намагаємося заспокоїти її і впевнено говоримо: “Зараз я розберуся й покараю кривдника”. Коли ж ідеться про дитину, яка має особливий секрет, вона страждає від провини та сорому, а її розповідь – відчайдушна спроба попросити про допомогу. Тому не обіцяйте вирішити ситуацію швидко й покарати кривдника. Вам це не під силу.

Ще один міф – що достатньо виявити випадок насильства, і все припиниться. Краще підтримайте дитину: “Це не твоя провина, що хтось робить те, від чого тобі погано. Та людина добре знає, що чинить зле. А тобі немає чого соромитися”.

4. Реагуйте спокійно, зберігайте емоційну рівновагу. Дорослому складно уявити палітру відчуттів дитини. Розповідь про ситуацію, що сталася з дитиною, може нагадати дорослому про неприємні дотики чи інші емоції. Реагуйте спокійно, без надмірного трагізму, побачте перед собою дитину, яка вижила після всього, що з нею сталося, пережила страждання і знайшла в собі сили прийти до вас і розказати про це.

Це лише міф, що обов’язково треба проявляти емоції, аби повірили, що тобі не байдуже – краще скажіть: “Я думаю, це було дуже важко. Я тут, аби вислухати й підтримати тебе. Чи хочеш ти ще щось розповісти? Можливо, тобі потрібно щось зараз?”.

Це дасть вам час перевести дух і взяти під контроль свої емоції. Пам’ятайте, що дитині треба, щоби поряд була доросла людина, якій вона довіряє та яка залишатиметься спокійною і зможе заспокоїти дитину.

ЯК ДІЯТИ ТА 5 ПРАВИЛ БЕЗПЕЧНОЇ ПОВЕДІНКИ

Важливо, щоби дитина почула від вас, наприклад, таке: “З твого боку дуже відважно розповісти мені це. Ми разом зробимо все можливе, щоби це не повторилося”. Далі:

• запропонуйте разом “поговорити з А та Б” (називаємо членів родини та представників служби у справах дітей);
• скажіть: “Відпочинь, а тоді спробуємо зробити X та Y” (перерахуйте заходи безпеки, щоби запобігти повторному насильству).

5 правил безпеки, про які можна говорити з дітьми:

• Брудний дотик не для мене. Подумайте про таке: як дотик допомагає контактувати із зовнішнім світом? Чому дотик – це особлива мова спілкування? Яку інформацію він несе? Які емоції може передавати? Як дотик може вплинути на людину, її самопочуття, настрій, взаємини?

Дотик – це важлива складова життя людини, яка допомагає контактувати зі світом і одне з одним. Дотик дає зрозуміти, чи контакт безпечний. Дотик може бути діагностичним елементом – він визначає, чи це своя людина або чужа, прийнятна або ні, чи хочу я це продовжувати й чи немає загроз. Можливо, дотик неприйнятний, такий, що змушує зіщулитися, засоромитися чи відчути провину?

Перша складова психологічної формули безпеки – це безпека = комфорт, тож варто навчити дітей апелювати до цього зв’язку. Як це працює? Коли є відчуття дискомфорту – ви в небезпеці. А оцінювання дотику і є тим аналізом ризиків, що допомагає визначити, чи є загроза, чи є цей дотик неприйнятним, недозволеним, нав’язливим, неочікуваним, болючим, таким, що лякає, спричиняє напруження, стрес, почуття огиди, сорому, страху чи неминучості.

• Моє тіло – моя цінність. Чому тіло – цінне? Щоби дослідити це, нам знадобиться чистий аркуш паперу. Візьміть його в руки й розгляньте, чим він особливий. Нарпиклад, чистий, білий, рівний, гладенький. Покладіть аркуш на стіл і погладьте. Які відчуття виникають? Найімовірніше, приємні та комфортні.

А може бути так, що вашим аркушем хтось захоче скористатися на свій розсуд. Наприклад, зім’яти його. Спробуйте розпрямити аркуш. Як бачимо, не вдається. Цінність листка залишається такою самою для власника чи власниці. Але тепер власниця засмучена, ображена й почувається винною, що не вберегла аркуш.

А тепер уявіть, що на місці аркушу може бути цінне для вас фото, а хтось хоче познущатися з нього. Тіло – як цей аркуш, треба зберігати його без пошкоджень. Звісно, можна взяти інший аркуш, а цей викинути в смітник. Однак із тілом так не можна – воно є нашою єдиною власністю від народження, і його цінність насамперед у тому, що воно наше, єдине й неповторне, будинок, в якому живе наше “Я”. І вони не можуть існувати одне без одного.

Для дитини, незалежно від віку, тіло стає відправною точкою в освоєнні зовнішнього світу, а тому розмови з дитиною про тіло – це не лише тренд, а базова складова культури безпеки, спосіб допомогти впоратися з ризиками, які чатують на її тіло: спокуси, цікавість, різноманітні пропозиції скористатися тілом як товаром.

• Непристойний секрет – моя зона ризику. Усі без винятку історії дітей, які зазнали сексуального насилля, засвідчили, що секретність – це “гачок”, на якому їх “тримали” довгий час. Це відтермінувало викриття і дало змогу кривднику безкарно користатися необізнаністю, незахищеністю і вразливим становищем дитини. Секретність – це влада кривдника, яка може тягнутися роками і психологічно знищувати в дитині здорову самодостатню особистість.

Звільнитися від секрету – значить позбутися психологічного тиску та емоційного напруження. Натомість, поки дитина його зберігає, то позбавлена можливості отримати допомогу і припинити страждання.

• “Ні” означає “ні”. Нам складно казати “ні”, бо ми хочемо подобатися. Буває, незручно висловити свою думку, якщо вона відрізняється від думки інших, ми хочемо уникнути конфлікту або боїмося, що хтось обуриться нашою відмовою й це призведе до напруження у взаєминах, або ми почуваємося винними.

Ми всі можемо навести безліч прикладів, коли нас соромили за відмови – іноді навіть карали. Склався стереотип, що говорити “ні” – це прояв неповаги. Проте вміння говорити “ні” – це ознака особистості, яка вміє захистити себе й упевнено обстояти кордони свого безпечного простору.

• Поруш тишу: розкажи – почують! 2016 року у Facebook почався флешмоб “Я не боюсь сказати”. Тоді Анастасія Мельниченко опублікувала допис, в якому розповіла про пережите сексуальне насильство й закликала жінок і чоловіків поділитися своїми історіями. До акції долучилися люди з багатьох країн.

Історії чоловіків і жінок свідчать, що навіть через багато років пережитий досвід завдає страждань. Їм досі важливо, щоб їх почули. Ці розповіді обєднує не лише досвід насильства, а й те, що свого часу ці люди промовчали. Ці люди мовчали, бо сумнівалися, що їм повірять, кривдники переконали їх, що до них нікому немає діла. Вони були скуті провиною, страхом, обіцянкою секретності.

Запропоноване правило вчить, що порушити тишу – це як перегорнути сторінку й залишити в минулому гіркий досвід, повірити, що ви не самотні у своїй біді.

У нашому суспільстві немає культури зізнання, а ставлення до постраждалої від сексуального насильства людини нагадує середньовічне полювання на відьом. “Сама винна”, “Менше треба наряжатися” – саме такі слова боїться почути на свою адресу постраждала дитина. Тоді вона занурюється в небезпечне мовчання, не знає, де шукати допомоги, боїться осуду, ізоляції, не вірить, що хтось може допомогти.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Вплив негативних емоцій на якість життя

Боротьба з негативними емоціями може закінчитися дуже не добре для дитини. Батьки, педагоги повинні навчити дитину розрізняти негативні емоції. Гнів може бути і здоровим, і так само руйнуючим для особистості. Розгляньте інфографіку і спробуйте визначити: який гнів найчастіше ви відчуваєте? Якщо більше неадекватного, то треба поговорити з психологом. 

Я забороняти дитині, щоб вона почула

 

1. Пам’ятайте, забороняти можна тільки дії дитини, а не почуття, не емоції.
   
   Не можна злитися, не можна плакати або боятися – все це нездійсненні заборони. Дитина, як і будь-який дорослий, має право на почуття. Інша справа як ці почуття проявляти. Краще покажіть, яким прийнятним способом можна висловити свій гнів, роздратування, що зробити зі страхом і т.п.
2. Уникайте заборон. Величезна кількість «не можна» є шкідливою для повноцінного розвитку дитини. Якщо дуже часто вживати слово «не можна» або «ні», вони швидко втрачають своє значення, як і іграшка, що вже набридла. Якщо дитина маленька, – просто відволікайте її від забороненої діяльності. Поки це зробити дуже легко. Покажіть щось цікаве, запропонуйте щось улюблене і т.д. Намагайтеся запобігти ситуацій, в яких вам доведеться говорити дитині «ні». Для цього приберіть всі колючі, ріжучі предмети, закрийте на ключ сейф з документами, поставте вище скляну вазу, поставте заглушки на розетки … Щоб навіть спокуси не виникало все це чіпати. Навпаки, створюйте умови, щоб дитина могла задовольняти свій пізнавальний інтерес. Для цього залиште прочиненими дверцята тієї тумбочки, в яку можна залізти, заховайте, але так, щоб дитя могло легко знайти, непрацюючий пульт від телевізора, або телефон. Залиште в полі зору дитини тільки те, що МОЖНА.
   Якщо уникнути заборони не вдалося:
3. Замініть слова «ні» і «не можна» іншими фразами. Широко відомий той факт, що частка «не» в мові не сприймається. Тобто «не малюй на шпалерах» чується дитиною, як «малюй на шпалерах». Крім того, як згадувалось вище, це загрожує знеціненням цих слів. Якщо ви хочете, щоб чудо-чадо чуло ваше «ні», вживайте його якомога рідше. Скажіть: «стоп», «зупинися», «краще зроби так», «добре було б зробити …», «будь обережний – це небезпечно», «виховані люди роблять …», «по калюжах ходимо тільки в гумових чоботях» …
4. Пояснюйте причину. Якби вам сказали «не можна їсти цей торт», яка була б ваша перша реакція? Ви запитали б «А чому?». Сказавши дитині «Не лізь», ми просто обмежуємо її свободу, не залишаючи їй вибору. Але якщо пояснити: «Це занадто висока гірка, краще підемо на іншу – вона безпечніша», дитина має вибір, і повірте, після ваших пояснень вона прийме правильне рішення. Але стежте за тим, щоб ваше пояснення було зрозумілим дитині. Говоріть просто, на його мові. Якщо дитя ще не може зрозуміти, просто відволічіть або віднесіть його.
5. Слідкуйте за тим, щоб інтонація була нейтральною. Якщо ви проявите емоції, дитина сприйме їх в свою сторону. Мама злиться або дратується – значить я поганий, вона мене більше не любить; веселиться – значить це просто гра. Чим спокійніше і впевненіше ви скажете слова заборони, тим спокійніше сприйме їх ваша дитина.
6. Пропонуйте альтернативу. На кожне не можна, після пояснення причин, має бути своє можна. Обов’язково заборонивши щось дитині, запропонуйте їй іншу, альтернативну дію. Не можна малювати по шпалерах, але якщо заклеїти стіну папером – то можна, або на мольберті можна, не можна штовхати кішку, а ось м’ячик можна і т.п. Заборона обмежує свободу, і природно, почувши таке обмеження, хочеться зробити навпаки. Заборонений плід солодкий … Але якщо відразу після заборони піде альтернатива – дитина сприймає це як можливість вибору.
7. Будьте послідовні. Якщо вже сказали «ні», значить НІ. І інші члени родини теж повинні знати про це “ні”. Якщо мама заборонила, а тато дозволяє – це провокує дитину на маніпуляції, крім того породжує тривогу і дискомфорт, для дитини світ стає неструктурованим, а значить – небезпечним. АЛЕ! Якщо ваша дитина вступила з вами в діалог і, якщо їй вдалося переконати вас, не бійтеся дозволити, адже таким чином ви показуєте, що ви їй довіряєте, а також, що будь-які перешкоди можна подолати, вирішити спокійно. Надалі дитина буде більш впевнена в собі, у своїх силах, буде сміливо вступати в дискусії. Будьте уважні: тільки якщо дитина самостійно змогла з вами саме домовитися, а не продавила вас хниканням або ще чимось.
8. Дуже важливою є система батьківських ТАБУ. Табу – це і є заборона, але його ніколи і ні за яких обставин, навіть при спробі домовитися, не можна порушувати. Наприклад «Не можна бити маму» або «Не можна відкривати вікно» і т.п. У кожної родини своя система табу, адже те, що нормально сприймається в одній, може бути зовсім неприйнятно в іншій. Пам’ятайте, таких табу повинно бути 2-3, не більше. Якщо буде більше трьох, їх значущість зійде нанівець.

І на останок нагадаємо: ЗАБОРОНЯТИ МОЖНА ТІЛЬКИ ДІЇ ДИТИНИ, А НЕ ПОЧУТТЯ, НЕ ЕМОЦІЇ.

Дитячий психолог
Ольга Крамаревич

За матеріалами сайту дитячий психолог

Поради від Світлани Ройз "Як говорити про Голодомор". Тема актуальна і дуже важлива.

 

Як говорити з дітьми про Голодомор?

Це дуже важлива тема, яку потрібно обговорювати з дітьми. Одна з тем, на які складно дивитися й торкатися, дуже багато болю. І це дбайлива робота – розповісти дітям про складне, трагічне, поєднуючи їх нашою оповіддю не з болем, а із силою.

Я зараз допомагаю кільком учителькам розробити урок на тему Голодомору та відповідаю на запитання батьків дітей різного віку. Зараз докладно опишу те, що готувала для вчителів та пропоную батькам. І напишу про нещодавно видані дитячі книжки. Вони можуть дуже допомогти в цій темі.

·        Дітям до 9–10 років незрозумілі складні метафори. Їх важливо пояснювати. Краще не використовувати мультфільми (особливо мультфільм “Голодний дух”, я знаю, що його рекомендують показувати в школі. Будь ласка, НЕ РОБІТЬ цього, він для дорослих). Не можна показувати фото з померлими – краще розповіді, читання, роздуми, дискусії. Я нещодавно писала про те, що коли ми читаємо книжку самі або чуємо розповідь, образ, який ми уявляємо – пластичний, його можна змінювати. І ми не створимо того, з чим не можемо впоратися. Образ, який ми побачили, сформований кимось (ілюстратором, художником, режисером) – фіксований, і його сприйняття може бути не під силу конкретній дитині чи дорослому. З ним потім доводиться працювати з психологом.

·        Коли ми хочемо запропонувати намалювати малюнок на якусь тему або зробити виріб (наприкінці уроку чи заняття часто пропонують таку активність), нам важливо пам’ятати, що так фіксуємо, закріплюємо образ. І правильніше малювати, створювати те, що пов’язане із силою, а не зі страхом. У темі Голодомору правильніше малювати колоски, поля пшениці, робити свічку, малювати свою силу чи силу Народу, Країни. Наприкінці матеріалу ще запропоную ідеї.

АЛГОРИТМ

Я часто розповідаю, що будь-яка розмова на складну тему складається з трьох частин: стабілізації, конфронтації, інтеграції.

1. Стабілізація – ця частина допомагає зміцнитися в теперішньому, відчути силу, спертися на те, що допоможе впоратися зі складною інформацією. Не потрапити до ретравматизації. У цій частині важливо, щоби сам дорослий був стійким, щоби мав можливість бачити всіх дітей (це важливо, аби швидко реагувати й давати підтримку або коригувати тему). Краще, якщо діти сидять у колі.

Ідея для початку: Які є реліквії у вашій родині – щось, що передавалося б у спадок? Але це не лише коштовності та гроші: вишиванка, Біблія, фотоальбом, сімейні історії чи жарти, рецепти страв, малюнки дітей, сімейні традиції (колядки, ялинкова прикраса, обіймашки перед сном), пісні, у когось магнітики на холодильнику з подорожей. Хтось із класу чи всі за порядком можуть розповісти про це.

У деяких сім’ях є валізки – скрині, де зберігають квитки зі спектаклів, важливі дрібниці.

Коли ми розглядаємо або навіть згадуємо про ці скарби – ми сповнюємося силою.

У кожного з нас, у кожної сім’ї є історія, і в ній є багато радісних, сумних, а іноді страшних сторінок. І нам хочеться пам’ятати про хороше та веселе й дуже хочеться забути про те, що було сумно чи страшно.

І в країни є історії перемог та радості, а є й історії смутку та болю.

Як вам здається, чому ми згадуємо про війни, чому говоримо, що важливо пам’ятати нашу історію? (Тоді наші шрами стануть нашою силою. Ця пам’ять не дасть повторюватися тому, що відбувалося. Пам’ять – повага до тих, хто були до нас. І як ваш шрам від падіння на велосипеді робить вас уважнішими, дбайливішими – так і ми, пам’ятаючи про минуле, пам’ятаючи про шрами, стаємо уважнішими до сьогодення.)

2. І тут починається наступна частина – КОНФРОНТАЦІЯ, безпосередній контакт із темою.

Ви помічали, що деякі бабусі та дідусі зберігають зернятка пшениці? Збирають у дрібку крихти після їжі? Просять дбайливо ставитися до будь-яких продуктів? Ви знаєте чому?

Що ви знаєте про Голодомор?

Можливо, ви чули від ваших батьків чи бабусь та дідусів слова “Радянський Союз” чи “СРСР”? Це держава, утворена ще в минулому столітті, в 1922 році. Ваші бабусі та дідусі жили ще в СРСР, ваші батьки народилися в СРСР, й Україна входила до нього як одна з частин – республік.

Радянська влада – керівництво країни – прагнула повністю підпорядкувати собі республіки. Усі не просто повинні були бути рівними – усі повинні були бути керовані. А для цього потрібно було позбавити людей сили – їхньої ідентичності (ви знаєте це слово?), особливостей, культури, історії.

“Радянська влада насаджувала українському народу нові звичаї, нові обряди, водночас змушувала українців зрікатися свого минулого, забути своє походження”. Так українці позбавлялися мови, культури, історії, вулиці та міста, які раніше називалися іменами народних героїв або на честь перемог та гордості українців, перейменовувалися на честь лідерів партії – тих, хто правили країною. Це було важливо, щоби стерти пам’ять про минуле, зробити так, щоби ми перестали пам’ятати про своє.

Колись, до радянських часів, у мешканців села – селян – були власні господарства, але все СВОЄ було невигідним та страшним для радянської влади. Вона намагалася все зробити “спільним” (уявіть, ніби у вас є ваші речі, а хто приходить і каже: “Тепер вони загальні”).

Тож селян – людей, які працювали на землі, – заганяли в колгоспи – у колективні господарства, їхню власність відбирали й вони мали відпрацьовувати “трудодні” – робочий час, за який платили так мало, що було складно прогодувати свою сім’ю. Звісно, ​​це спричиняло опір. Тому селян почали насильно заганяти в колгоспи. І щоби зламати їх – залякати, зробити залежними, в Україні – на щедрій і багатій землі – створили штучний голод. Коли люди борються за життя, ними легше керувати.

Влада зробила план із заготівлі хліба, який неможливо було виконати. Спочатку повністю забирали всі запаси зерна (а ви знаєте, що робиться із зерна?), а потім відбирали всі продукти та навіть речі – це були штрафи за “невиконання плану здачі хліба”. А щоби люди не могли врятуватися від голоду, їм було заборонено виїжджати до інших міст та республік. 22,4 мільйони людей фізично заблокували в межах території Голодомору. А плани заготівлі хліба все підвищували – вимагали дедалі більше.

7 серпня 1932 року радянська влада затвердила постанову, яку народ назвав “закон про п’ять колосків”. Якщо селянин, аби хоч трохи нагодувати сім’ю, брав із поля неприбране – його дуже жорстоко карали. Усе колгоспне майно прирівнювалося до державного.

“Цим законом держава карала голодних селян за збирання в полі залишків урожаю ув’язненням на 10 років із конфіскацією майна або знищенням”. А потім ще і ввели штрафи – у селян могли відбирати не лише зерно, а й узагалі всі продукти та все, що їм належало. Усе, що можна було б обміняти на їжу.

І такого не було в жодній із республік Радянського Союзу. Це робилося лише в Україні.

Люди вмирали з голоду на своїй щедрій землі. Але влада мала приховати свій злочин, і тому про це було заборонено говорити. Усе було зроблено для того, щоби про це не знали у світі, усі смерті були записані як від хвороби чи нещасного випадку.

Радянський режим убив мільйони українців. Це жахливий злочин. Це називається геноцидом. І нам важливо пам’ятати про це – щоби ніколи не дозволити собі забути, хто ми.

Ми не можемо змінити минуле. Але можемо зробити все, щоби цінувати життя, щоби не здаватися, щоби лишатися собою. І зберігати те, що нам дороге. Нашу цілісність, нашу силу, нашу культуру. Наші реліквії.

І на згадку про ці страшні події ми запалюємо свічку пам’яті.

На згадку про тих, хто загинули, і на знак того, що ми не здамося. Що наша сила проростатиме у всі часи – ми ставимо свічку на вікно. Це СВІЧКА ПАМ’ЯТІ та Життя.

Коли ми йдемо глибше в тему, важливо спостерігати за реакцією дітей. Ставити запитання, говорити повільніше, стежити за зміною пози, можливо. Дітям важливо нагадувати, що ми зараз у 2021 році. Ми зараз. І ми зараз у безпеці.

3. Інтеграція. Завершення теми. Завжди важливо розуміти, з чим дитина йде з уроку. Що саме вона взяла з того, що ми їй запропонували. Акцент має бути на житті. На силі.

Можна намалювати реліквію своєї сім’ї або роду, свічку, колоски. Можна зробити свічник (обклеїти скляну баночку зовні серветками або кольоровим папером). Можна зробити свічку (ми робимо її з листів вощини та ґнота або, обмотуючи тонку свічечку вощиною) і запропонувати разом із батьками поставити ввечері її на вікні.

І пам’ятати, як важливо берегти Життя, як важливо не здаватися, зберігати вірність тому, хто ми. І як важливо пам’ятати.

КНИЖКИ

У підготовці до цієї теми чудово використовувати книжки. Я хочу розповісти про дві книжки: “Скриня” (Катерина Єгорушкіна, 4,5–7+ років) та “Від Хрулів до Зюзюк” (Настя Мельниченко, 9–10–14 років)

Ці книжи розповідають про Голодомор дітям у дуже коректній формі. Книжа “Скриня” – для малюків, у ній є гарна метафора СКРИНІ, у якій може зберігатися як і посаг, так і в найтаємніших частинах те, що пов’язано з пам’яттю. У скрині наших бабусь можна знайти зернятка та колоски й за допомогою цієї книжки можна розпочати дбайливу розмову про те, що було в історії нашого народу, коли величезною цінністю були ці зерна.

Книжка “від Хрулів до Зюзюк” – теж прекрасна, вона буде в методичці “Живі письменники батькам” (з’явиться незабаром на нашому сайті, – ред.). Книжка, яка мене дуже здивувала своєю силою. Це дитячий детектив, у якому головні герої – діти – знаходять щоденники жінки-вченої та намагаються розшифровувати її послання. Починають подорож Україною.

Вони потрапляють у місця, де мешканці їм розповідають про Голодомор, зіслання, репресії, депортацію кримських татар. Я не розумію, як можна було такі складні значення вкласти в дитячу книжку. Вона читається дуже цікаво, не залишає відчуття трагедії та тяжкості. І я дуже проситиму, щоби її включили до шкільної програми.

Ці книжки можна читати вдома разом із батьками. “Скриню” можна читати в дитячому садку та в молодших класах школи, “Хрулі” було б чудово поставити дітям як позакласне читання, а потім обговорювати. Або читати разом під час уроків.

Нехай на всі складні теми в нашому житті ми зможемо говорити прямо, спираючись на життя й нашу силу.

Світлана Ройз, сімейна й дитяча психологиня